Сьогоднішнім історикам доводиться збирати плітки і спиратися на непрямі свідчення.
Особисте життя російських вождів, будь вони великими князями, імператорами, генсеками або президентами, завжди було табуйованою темою. Ті, хто тримав свічки у найвищих опочивальнях, мемуарів не залишили. Але чутки просочувалися і просочуються навіть крізь дуже щільно закриті двері.
Іноземці, які відвідували Московію в XV-XVI століттях, вражалися свободі, що буйувала в цій, на їхню думку, дикій країні. Мали на увазі не особисті свободи, не право мати власну думку і висловлювати його в обличчя правителю. Малася на увазі свобода сексуальна. У той час у Європі гомосексуалізм вважався страшним гріхом, і викритих у ньому церковний суд частенько відправляв на багаття. У Росії заморських гостей дивувало поширення содомії, за яку, за словами німця Сігізмунда Герберштейна, належало лише церковне покаяння.
Англійський дипломат Джордж Тербервілл описував свої враження від побуту московитів у віршованому посланні до друга Даней:
Хоть есть у мужика достойная супруга,
Он ей предпочитает мужеложца-друга
.Он тащит юношей, не дев, к себе в постель
. Ось у гріх який його вкидає хміль.
Сьогодні ми завдяки міністру культури Володимиру Мединському знаємо, що всі свідчення іноземців про Московію - русофобські вигадки. Однак проблема в тому, що схожі з іноземними джерелами оцінки морального стану росіян можна знайти в документах вітчизняного походження. Митрополит Макарій у 1552 році обурювався через моралі, що панували в російському війську, який осідав Казань: стрільці «співали з молодими юнаками содомське зло, скаредное и богомерзкое дело».
Знаменитий «Домобуд» лише лагідно зауважував, що «віддані содомії Божого Царства не успадкують». Розтлумачуючий норми судового і церковного права «Стоглав» (1551) присвятив содомському гріху цілу главу, але і по ньому мужолозькам загрожувало лише засудження: «А які не виправляються, ні каються, і ви б їх від всякі святині відлучали, і в церкву входу не давали». Безпробудні п'яниці, наприклад, згідно з тим же «Стоглавом», підлягали набагато суворішому покаранню.
Можливо, подібна терпимість пояснювалася поширенням гомосексуалізму по всій вертикалі російської влади. У церковних джерелах можна знайти звинувачення в содомії, адресовані митрополиту Московському і всієї Русі Зосімі (1490 − 1494). Старець Філофей з Псковського Трьохсвятського монастиря бив челом великому князю Василю Івановичу, благаючи його викорінити на Русі «гіркий плевел содомії». Даремно просив. Схоже, великий князь сам був не без гріха.
Одружився Василь III на ті часи дуже пізно - у 26 років. З молодою Соломонією Сабуровою він прожив два десятиліття, але дітей у них не було. У 1525 році великий князь звинуватив дружину у ворожбі, розлучився і послав колишню дружину в монастир. Цікаві деталі нібито наявного місця чаклунства: княгиня за допомогою якоїсь бабки обприскувала заговореної водою мужнини «порти». Вона явно хотіла порушити сексуальний інтерес чоловіка до себе.
Через рік Василь III одружився з 16-річною Оленою Глінською. Іноземці передавали чутки, що бродили по Москві, що інтимне життя новобрачних протікало досить своєрідно. Василь був готовий до виконання подружнього обов'язку, тільки якщо в їх з дружиною ліжко лягав оголений сотник палацової варти. Княгині це не подобалося, але зовсім не через збентеження: вона боялася, що якщо про державні причуди стане відомо, то спадкоємців Василя будуть підозрювати в незаконнонародженості. В принципі, вона виявилася права. Народженого 1530 року Івана багато сучасників вважали сином конячого Івана Овчини-Телепньова-Оболенського.
Підрослий спадкоємець, який прославився згодом як Іван Грозний, в особистому житті також був досить екстравагантний. За підрахунками істориків, він був одружений вісім разів, причому лише три перші шлюби царя освятила церкву. Тільки з першими двома дружинами цар жив довго (13 і 8 років відповідно). А далі почалася свистопляска, яка і не снилася конкуренту-багатоженцю англійському Генріху VIII - цар, що швидко набридали, сплавляв у монастир. Найбільш швидкоплинним виявився шлюб Івана з Марією Долгорукою. На ранок після першої шлюбної ночі Іван оголосив, що наречена виявилася не цнотлива, наказав посадити її в воза, запряжену дикими кіньми, і загнав цей екіпаж у ставок на з'їдення рибам.
Офіційними шлюбами Іван IV свої взаємини з протилежною статею аж ніяк не обмежував. Сучасники та історики дружно сходяться в тому, що цар аж до самої смерті був надзвичайно охоч до жінок. Дивно, але й симпатичних юнаків він, схоже, не залишав без своєї найвищої уваги. У натовпі навколо царського трону виділявся миловидний Єзор Басманов, син опричника Олексія Басманова, який розважав царя, відплясуючи перед ним у жіночій сукні. Князь Курбський, який втік до Литви, у своїх листах до Грозного прямо називав Єзидора «царьовим коханцем», причому Іван, який різко полемізував з Курбським з багатьох питань, цей пункт залишив без уваги. Альберт Шліхтінг, який сім років служив перекладачем при дворі, писав у своїх «Новинах з Московії», що цар «зловживав любов'ю цього Федора, а він зазвичай підводив усіх під гнів тирана».
Історик Сергій Соловйов наводив розповідь Алессандро Гваньїні про те, як одного князя вбили в підвалі палацу тільки за те, що він кинув в обличчя Орігору Басманову: «Я і предки мої служили завжди з користю государю, а ти служиш мерзенною содомією». Втім, від лютої смерті не врятувалися ні сам Єзор, ні його батько. Німецький опричник Генріх Штаден писав, що «Олексія Басманова і його сина, з яким великий князь вдавався до розпусти, було вбито». Цар-параноїк не щадив навіть найближчих людей.
Чутки не пощадили сексуальну орієнтацію й іншого кривавого російського тирана - імператора Петра I. Він теж, як і Іван IV, був надзвичайно охоч до жіночої статі. І в молодості, і незадовго до смерті Петро ганявся за кожною спідницею, не роблячи відмінностей між коронованими особами і портовими повіями. Проте сучасники відзначали деякі дивини його особистого життя. Наприклад, у походах цар, який побоювався епілептичних нападів, боровся зі своїми страхами, укладаючи в своє ліжко голого денщика і уві сні обіймаючи його. Методи боротьби з епілепсією можуть бути різними, але при бажанні навіть у військових походах цар для оберігання свого сну легко міг знайти істоту протилежної статі.
Найбільш наполегливі чутки ходили про довгий і набагато більш ніж дружній зв'язок Петра з Олександром Меньшиковим. Ґрунт для цих чуток давала спочатку феєрична кар'єра худорідного дворянчика з мастильною фізіономією, а пізніше повна безкарність другої людини в імперії, викритої в численних зловживаннях і казнокрадстві. У своїх листах у 1700 - 1703 роках Петро звертався до Меньшикова надзвичайно інтимно: «мін херц» (моє серце), «мін херцхен» (моє сердечко) і «мін херцхенкін» (дитя мого сердечка). Більше так цар не називав нікого. Та й самого Олександра Даниловича імператор пізніше іменував хоч і по-дружньому, але набагато стриманіше: «mem beste Freint» (мій найкращий друг), «мейн ліпсте камрат» (мій найулюбленіший товариш), «min Brudder» (брат мій). У 1702 році якийсь капітан Преображенського полку, напившись, привселюдно кричав про царя, що він, мовляв, «живе з Меншиковим [непотрібним] образом». По доносу він був схоплений, але відбувся дивовижно легко. Якщо за куди м'якшу хулу на монарха рвали ніздрі, видирали язик і сікли до смерті, то капітана-правдоруба всього лише перевели служити з гвардії в периферійний Оренбург. Мабуть, не було в його словах напрасліни, і покарали його тільки за довгу мову.
Звинувачення в содомії звучали і на адресу онука Петра Великого. Юний Петро II, за запевненням сучасників, дні проводив, розважаючись полюванням, а ночі - в одному ліжку зі своїм закадичним другом Іваном Долгоруким. Однак імператор помер, не доживши до 15 років, і піддані просто не встигли вдосталь посплетніти про його смаки.
Відомості про широту поглядів імператриці Катерини II на сексуальне життя пов'язані з ім'ям княгині Катерини Дашкової, що залишилася в історії як голова Академії Наук. Вперше чутками про те, що красуня-княгиня байдужа до чоловічої статі і небайдужа до імператриці, поділився у своїх записках Джакомо Казанова, який безуспішно намагався спокусити Дашкову під час відвідин Росії 1765 року. Майже століття потому в Європі вийшла «Моя історія» - мемуари Дашкової, написані нею французькою наприкінці життя. У 1859 році Олександр Герцен видав їх у Лондоні російською мовою, чим була дуже незадоволена російська влада. У своїх записках Дашкова не говорила ні про що суто інтимне, проте згадувала про нічні зустрічі з майбутньою імператрицею в палаці і про плани щодо повалення Петра III, які дві жінки обговорювали в ліжку.
Набагато відвертіше описувала вона свою сварку з Катериною II відразу після перевороту 28 червня 1762 року. У ту ніч для Дашкової шокуючим відкриттям стала новина про те, що у імператриці є коханець - Григорій Орлов: "З цього часу я вперше переконалася, що між ними був зв'язок. Це припущення давно тяжіло і ображало мою душу ". Причиною сварки двох Катерин явно стала ревнощі. Герцен не сумнівався ні в підґрунті відносин Дашкової і імператриці, ні в причинах їх охолодження - йому докладно розповіла про це Мері Вільмот, англійка, колишня коханкою княгині вже на схилі її років.
Пізні російські монархи в відхиленнях від статевої норми викриті не були. Чутки ходили і про деякі з них, але їх розпускали політичні противники для очорнення імператорів. У Петербурзі шушукалися з приводу дивацтв поведінки Павла I. Дісталося і його синові Олександру. Плітки наводили слова, нібито сказані про нього Наполеоном: "Олександр - найкрасивіший чоловік, який живе на землі. Прикро, що він содомить, а то чимало француженок хотіли б спробувати його тіло ". Насправді, жодне з авторитетних джерел подібних слів Бонапарта не наводить.
Як би не ставилися самі монархи до проблем гомосексуалізму, це мало позначалося на законах Російської імперії. У 1835 році Микола I затвердив черговий кримінальний кодекс, в якому була антисодомітська стаття, що практично не застосовувалася на практиці. Такий стан справ зберігався аж до Жовтневої революції.