Нещодавно мені довелося ховати свого близького друга. Природно, це страшний удар для всіх, хто його знав, адже 44 роки - це самий розквіт сил і життя. Досі мені здається, що я знаю розгадку цієї раптової смерті...
Десять років тому, а може, й більше, їздили ми з дівчатами своїми по Золотому кільцю. У Миколи була машина, що дісталася від батька, не бог звістка яка, але їздила, і навіть на пристойні відстані.
Таким ось чином дісталися ми до Суздаля, погуляли містом, накупили сувенірів, а вже перед самим від'їздом хтось порадив з'їздити в передмістя Суздаля - - Кідекшу, де збереглася старовинна дзвіниця, що нагадувала Пізанську вежу.
Дійсно, дзвіниця і справді похила, може, не так, як знаменита вежа, але щось в цьому роді. Якийсь монастир, чи що, там був...
Машину поставили вже за монастирем, внизу, майже біля річки, і стали підніматися нагору. Мабуть, в монастирі була якась реконструкція, тому що йшли ми повз сміттєві прапори з гнилими дошками і вищербленими цеглинами.
І раптом Коля застиг. Посеред цього будівельного непотребу валялися... людські кістки! Коричневі, ніби обпалені часом, тільки кістки - черепів не було. Я було рвонувся з дівчатами нагору, а Коля докладно вивчав сміття...
І раптом, абсолютно щасливий, бере одну з кісток і з вигуком: «Сувенір з Кідекші!» - наздоганяє нас. Це була, ймовірно, берцева кістка людини, яка колись жила тут. Як не намагалися ми його відмовити, ніщо не допомагало. Так і повіз цю страшну знахідку в Москву.
Знаю, що він навіть намагався прилаштувати її в якийсь музей, а коли не вийшло - кому потрібно таке «добро»! - просто поклав кістку на стелаж у квартирі і з усякого приводу показував гостям, хоча багато хто просто ніс воротили від цієї речі.
На якийсь час ми з Миколою розійшлися, я переїхав до дружини в Ригу, і зустрілися ми чотири роки тому. Його неможливо було дізнатися - у свої сорок років він виглядав таким, що оплив, ледве пересувається старим. З тією самою дівчиною, яка їздила з нами, давно розлучився, отримав купу всіляких хвороб, задишку, переніс інсульт...
Незручно було говорити про його болячки, згадували минуле, і Микола захистив мене в гості. У квартирі стояв такий смрад, що я швиденько ретирувався. Але встиг зауважити, що «сувенір» як і раніше лежав на своєму місці.
А потім я дізнався про його смерть. Він просто помер, один, і знайшли його не відразу. Коли я запитав про кістку, сестра його відповіла, що ніяких кісток у квартирі не було. І тим не менш щось тут не те...